Studia Prawnicze KUL, 2025, nr 2

Permanent URI for this collectionhttps://hdl.handle.net/20.500.12153/8756

Browse

Recent Submissions

Now showing 1 - 19 of 19
  • listelement.badge.dso-type Item ,
    Kary umowne należne od przewoźnika w umowach przewozu towarów
    (Wydawnictwo KUL, 2025) Ambrożuk-Wesołowska, Dorota
    W artykule przedstawiona została budząca poważne wątpliwości w teorii i praktyce orzeczniczej problematyka kar umownych wynikających z umów przewozu przesyłek w transporcie krajowym i międzynarodowym. Przepisy regulujące umowę przewozu nie normują tej problematyki. Wątpliwości co do możliwości zastrzegania kar umownych wynikają z charakteru tych przepisów, a w przypadku przewozów międzynarodowych – także z konieczności jednolitego rozumienia (wykładni) przepisów konwencji międzynarodowych, regulujących umowę przewozu w poszczególnych gałęziach transportu. Przedstawione zostały warunki dopuszczalności zastrzegania kar umownych w umowach przewozu przesyłek zarówno w obrocie krajowym, jak i międzynarodowym. Z uwagi na to, że możliwość zastrzegania takich kar uzależniona jest przede wszystkim od charakteru prawnego przepisów regulujących umowę przewozu w poszczególnych gałęziach transportu, omówiono charakter prawny tych przepisów, wynikających zarówno z aktów prawa krajowego (ustawy Prawo przewozowe, Kodeksu cywilnego, Kodeksu morskiego, ustawy Prawo lotnicze), jak i międzynarodowych konwencji przewozowych (CMR, CIM, RH-V, konwencji montrealskiej i warszawskiej). W przypadku przepisów o imperatywnym charakterze stosowanie kar umownych jest co do zasady możliwe jedynie w sytuacjach nienormowanych przepisami regulującymi umowę przewozu. Tam, gdzie mają one semiimperatywny albo dyspozytywny charakter, możliwość stosowania kar umownych jest większa, choć nie nieograniczona. Wskazano zatem na inne warunki zastrzegania kar umownych, zwłaszcza w umowach regulowanych postanowieniami konwencji międzynarodowych. Wywód poparto przykładami z orzecznictwa oraz wypowiedziami przedstawicieli doktryny. This article presents the issue of contractual penalties arising from contracts of carriage of goods in domestic and international transport, which raises serious doubts in theory and jurisprudential practice. The provisions governing the contract of carriage do not regulate this issue. Doubts about the possibility of stipulating contractual penalties arise from the nature of these provisions and, in the case of international carriage, also from the need for a uniform understanding (interpretation) of the provisions of international conventions governing the contract of carriage in the various branches of transport. The conditions for the permissibility of stipulating contractual penalties in contracts of carriage of goods in both domestic and international trade are presented. The possibility of stipulating such penalties depends primarily on the legal nature of the provisions regulating the contract of carriage in the various branches of transport. Therefore, this paper discusses the legal nature of these provisions, stemming from Polish national laws (Transport Law, Civil Code, Maritime Code, Aviation Law) and international transport conventions (CMR, CIM, Hague–Visby Rules, Montreal Convention, Warsaw Convention). In the case of imperative provisions, the application of contractual penalties is, as a rule, only possible in situations not regulated by the provisions governing the contract of carriage. Where they are semi-imperative or dispositive, the possibility of applying contractual penalties is greater, although not unlimited. Therefore, other conditions for stipulating contractual penalties were indicated, particularly in contracts governed by international conventions. Examples from case law and statements of doctrine representatives support the argument. У статті розглядається питання про договірну неустойку, що випливає з договорів перевезення вантажів у внутрішньому та міжнародному танспортуванні, яке викликає серйозні сумніви в теорії та судовій практиці. Положення, що регулюють договір перевезення, це питання не регулюють. Сумніви щодо можливості передбачення договірних неустойок випливають з природи цих положень, а у випадку з міжнародними перевезеннями – також з необхідності однакового розуміння (тлумачення) положень міжнародних конвенцій, що регулюють договір перевезення в окремих галузях транспорту. Представлено умови допустимості передбачення договірних неустойок у договорах перевезення вантажів як у внутрішній, так і в міжнародній торгівлі. У зв’язку з тим, що можливість встановлення таких штрафних неустойок залежить насамперед від правової природи положень, що регулюють договір перевезення на окремих видах транспорту, розглядається правова природа цих положень, що випливають як з актів національного законодавства (Закон про транспорт, Цивільний кодекс, Морський кодекс, Повітряний кодекс), так і з міжнародних транспортних конвенцій (CMR, CIM, RH-V, Монреальська конвенція і Варшавська конвенція). Що стосується положень імперативного характеру, то застосування договірних неустойок, як правило, можливе лише в ситуаціях, не врегульованих положеннями, що регулюють договір перевезення. У випадку положень напівімперативного або диспозитивного характеру можливість застосування договірних неустойок є більшою, хоча і не необмеженою. У зв’язку з цим було вказано на інші умови передбачення договірної неустойки, зокрема, в договорах, що регулюються положеннями міжнародних конвенцій. Аргументація підкріплена прикладами з судової практики та висловлюваннями представників доктрини. В статье представлен вопрос о договорных неустойках, вытекающих из договоров перевозки грузов во внутреннем и международном транспорте, который вызывает серьезные сомнения в теории и судебной практике. Положения, регулирующие договор перевозки, не регулируют данный вопрос. Сомнения в возможности установления договорной неустойки вытекают из природы этих положений, а в случае с международными перевозками – еще и из необходимости единого понимания (толкования) положений международных конвенций, регулирующих договор перевозки в отдельных отраслях транспорта. Представлены условия допустимости установления договорной неустойки в договорах перевозки грузов как во внутреннем, так и в международном сообщениях. В связи с тем, что возможность установления таких неустоек зависит в первую очередь от правовой природы положений, регулирующих договор перевозки в отдельных отраслях транспорта, рассматривается правовая природа этих положений, вытекающих как из польских правовых актов (Транспортного закона, Гражданского кодекса, Морского кодекса, Авиационного закона), так и международных транспортных конвенций (CMR, CIM, RH-V, Монреальской и Варшавской конвенций). В случае положений императивного характера применение договорных неустоек возможно, как правило, только в ситуациях, не урегулированных положениями, регулирующими договор перевозки. Если же они носят «полуимперативный» или диспозитивный характер, то возможность применения договорной неустойки более широка, хотя и не безгранична. Поэтому были указаны и другие условия для установления договорных неустоек, в частности в договорах, регулируемых международными конвенциями. Аргументация подкрепляется примерами из судебной практики и высказываниями представителей доктрины.
  • listelement.badge.dso-type Item ,
    Pełnomocnik z urzędu w postępowaniu cywilnym – wybrane problemy na tle nowelizacji Kodeksu postępowania cywilnego z dnia 2 grudnia 2021 r. oraz z dnia 9 marca 2023 r.
    (Wydawnictwo KUL, 2025) Jędrzejewska, Ewa
    Przedmiotem artykułu jest przedstawienie instytucji pełnomocnika z urzędu w postępowaniu cywilnym. Uprawnienie do ubiegania się o ustanowienie pełnomocnika z urzędu na etapie postępowania sądowego stanowi, obok instytucji zwolnienia od kosztów sądowych, formę pomocy państwa dla osoby, która z uwagi na swoją sytuację majątkową nie jest w stanie ponieść kosztów pomocy profesjonalnego pełnomocnika w procesie cywilnym. Taka pomoc dla osób ubogich stanowi wyraz realizacji zasady równości wobec prawa i zasady prawa do sądu określonych w art. 32 ust. 1 oraz art. 45 ust. 1 Konstytucji RP. W artykule dokonano analizy zmian Kodeksu postępowania cywilnego, które weszły w życie 1 stycznia 2022 r. oraz 1 lipca 2023 r. i ich wpływu na dotychczasowe zasady ubiegania się o pomoc z urzędu oraz na zakres umocowania pełnomocnika z urzędu. Szczególnej analizie poddano dotychczas nieznane polskiej procedurze cywilnej uprawnienie prokuratora do złożenia wniosku o ustanowienie pełnomocnika z urzędu dla poszkodowanego wypadkiem komunikacyjnym lub wskazanych osób uprawnionych. Posłużono się metodą dogmatycznoprawną oraz, uzupełniająco, metodą historycznoprawną, które doprowadziły do sformułowania wniosku, że z punktu widzenia zapewnienia ochrony prawnej jednostki uzasadnione było dokonanie przez ustawodawcę zmian Kodeksu postępowania cywilnego przez wprowadzenie uprawnienia prokuratora do wystąpienia z wnioskiem o ustanowienie adwokata lub radcy prawnego z urzędu w odniesieniu do osób poszkodowanych zdarzeniami komunikacyjnymi oraz zmiany zakresu uprawnień pełnomocnika z urzędu o reprezentowanie strony w postępowaniu ze skargi kasacyjnej. This article deals with the institution of a court-appointed attorney in civil proceedings. The right to apply for a court-appointed attorney at the court proceedings stage constitutes, in addition to the institution of exemption from court costs, a form of state assistance for a person who, due to their financial situation, is unable to cover the legal fees of a professional attorney in civil proceedings. Such assistance to the indigent is an expression of the implementation of the principle of equality before the law and the principle of the right to a court set out in Article 32 section 1 and Article 45 section 1 of the Constitution of the Republic of Poland. This article analyses the amendments to the Code of Civil Procedure that entered into force on 1 January 2022 and 1 July 2023 and their impact on the existing rules of applying for ex officio legal assistance and on the scope of authority of a court-appointed attorney. The power of the public prosecutor to apply for a court-appointed attorney for the traffic accident victim or the indicated entitled persons, which has not been known so far in the Polish civil procedure, was subject to a special analysis. A dogmatic and legal method and, complementarily, a historical and legal method were used, which led to the conclusion that, from the point of view of ensuring legal protection of an individual, it was justified for the legislator to amend the Code of Civil Procedure by introducing the prosecutor’s right to apply for a court-appointed advocate or a legal adviser in relation to persons injured in traffic accidents and to change the scope of the power of a court-appointed attorney to include representation of a party in the cassation appeal proceedings. Предметом цієї статті є представлення інституту уповноваженного за посадою в цивільному процесі. Право на звернення із заявою про призначення уповноваженного за посадою на стадії судового розгляду справи є, окрім інституту звільнення від судових витрат, формою державної допомоги особі, яка через свій матеріальний стан не в змозі нести витрати на допомогу професійного уповноваженного в цивільному процесі. Така допомога малозабезпеченим є вираженням реалізації принципу рівності перед законом і принципу права на суд, закріплених у статтях 32 (1) і 45 (1) Конституції Республіки Польща. У статті проаналізовано зміни до Цивільного процесуального кодексу, які набули чинності 1 січня 2022 року та 1 липня 2023 року, та їхній вплив на існуючі правила звернення за допомогою уповноваженного за посадою та обсяг його повноважень. Спеціальному аналізу було піддано повноваження прокурора подавати клопотання про призначення уповноваженного за посадою для потерпілого в ДТП або осіб, які мають на це право, яке досі не було відоме в польському цивільному процесі. Використано догматико-юридичний і, як доповнення, історико-правовий метод, що дозволило дійти висновку про виправданість внесення законодавцем змін до Цивільного процесуального кодексу шляхом запровадження права прокурора звертатися з клопотанням про призначення уповноваженного за посадою щодо осіб, які постраждали внаслідок ДТП, а також зміни щодо обсягу його повноважень, включивши до нього представництво сторони в касаційному провадженні. Предметом рассмотрения в данной статье является институт представителя, назначенного судом в гражданском процессе. Право ходатайствовать о назначении судом представителя на стадии судебного разбирательства представляет собой, наряду с институтом освобождения от уплаты судебных расходов, форму государственной помощи лицу, которое в силу своего материального положения не в состоянии нести расходы на помощь профессионального юридического представителя в гражданском процессе. Такая помощь малоимущим является выражением реализации принципа равенства перед законом и принципа права на суд, закрепленного в статьях 32 (1) и 45 (1) Конституции Республики Польша. В статье анализируются изменения Гражданского процессуального кодекса, вступившие в силу 1 января 2022 г. и 1 июля 2023 г., и их влияние на существующие принципы подачи ходатайства о помощи ex officio и на объем полномочий представителей, назначенных судом. Особому анализу подверглись полномочия прокурора, до сих пор неизвестные в польском гражданском процессе, ходатайствовать о назначении представителя ex officio для жертвы дорожно-транспортного происшествия или указанных уполномоченных лиц. Были использованы догматико-правовой и, в дополнение к нему, историко-правовой методы, которые позволили сделать вывод о том, что с точки зрения обеспечения правовой защиты личности законодателю целесообразно было внести изменения в Гражданский процессуальный кодекс, введя полномочия прокурора ходатайствовать о назначении адвоката или юрисконсульта ex officio в отношении лиц, пострадавших в результате дорожно-транспортного происшествия, а также изменить сферу действия полномочий представителя, назначенного судом, включив в нее представительство стороны в кассационном производстве.
  • listelement.badge.dso-type Item ,
    Poronienie bądź martwe urodzenie dziecka a uprawnienia rodziców w polskim systemie prawnym. Stan "de lege lata" i postulaty "de lege ferenda"
    (Wydawnictwo KUL, 2025) Pluta, Katarzyna
    Celem artykułu jest zaprezentowanie stanu de lege lata oraz postulatów de lege ferenda dotyczących uprawnień rodziców w sytuacji martwego urodzenia dziecka bądź poronienia. Wskazano, że przepisy odnoszące się do tych zagadnień, a poddane tu analizie, nie harmonizują ze sobą. Przedmiotem rozważań uczyniono kwestie administracyjne, takie jak rejestracja dziecka w urzędzie stanu cywilnego czy sprawy pracownicze – w szczególności prawo do skorzystania z urlopów. Naświetlono elementy z zakresu zabezpieczenia społecznego, w tym prawo do skorzystania z zasiłków przysługujących po przedwczesnym zakończeniu ciąży. Ponadto omówiono prawo do pochówku dziecka martwo urodzonego lub poronionego. Aktualnie brakuje rozstrzygnięć, czy na potrzeby prawa pracy (w zakresie prawa do urlopu macierzyńskiego) pracodawca winien posiłkować się przepisami o dokumentacji medycznej, czy przepisami prawa o aktach stanu cywilnego. Największy problem stanowi konieczność ustalenia płci dziecka, która determinuje dalsze postępowanie rodziców, a określenie płci dziecka (płodu) nie zawsze jest możliwe. Wskazano, że płeć dziecka nie wpływa jedynie na prawo do zorganizowania jego pochówku. Zaś w przypadku, gdy rodzice podejmą się organizacji pogrzebu, istnieje dowolność odnośnie do jego formy – wyznaniowej (religijnej), czy też bezwyznaniowej. Metody badawcze wykorzystane w niniejszym opracowaniu to przede wszystkim analiza dogmatyczno-prawna z wykorzystaniem wykładni systemowej, logicznej oraz językowej. Prezentowane wyniki wsparte są odesłaniami do bieżącego orzecznictwa. Pomimo dość licznych przypadków utraty ciąży ustawodawca obecnie pozostaje stosunkowo bierny wobec tego zjawiska. Taka sytuacja stoi w sprzeczności z polityką prorodzinną państwa i naraża organy władzy na niebezpieczeństwo naruszenia zasady ochrony rodziny i jej dobra określonej w art. 18 Konstytucji Rzeczypospolitej Polskiej. Charakterystyka obecnego stanu prawnego prowadzi do wniosku, że brak jest spójnej i kompleksowej regulacji prawnej w tej materii, co stwarza dodatkowe problemy interpretacyjne, a nierzadko prowadzi do błędnej praktyki. Poczynione ustalenia skłaniają do zgłoszenia postulatu wprowadzenia koniecznych zmian w systemie prawa polskiego, których efektem będzie uproszczenie procedur związanych z przedwczesnym zakończeniem ciąży. Obecna dychotomia terminologiczna nie sprzyja klarownej wykładni przepisów prawa. The goal of this article is to present the de lege lata provisions and the de lege ferenda postulates concerning parental rights in the event of stillbirth or miscarriage. It is shown that the pertinent provisions are incongruous with one another. The discussion focuses on administrative issues, such as registering the child at a civil registry office, and employment matters – in particular the parents’ right to take leave. Light is shed on social security matters, including the right to benefits following premature termination of pregnancy. In addition, the right to burial of a stillborn or miscarried child is discussed. Currently, the question whether, for the purposes of labour law (regarding the right to maternity leave), the employer should refer to the provisions on medical documentation or the provisions of the law on vital records remains unresolved. The greatest problem is that it is nearly always necessary, but not always possible, to establish the sex of the child (foetus), as this determines what the parents' next steps will be. In the present paper, it is pointed out that the only parental right that is not affected by the child's sex is the right to arrange the child's burial. In the case where the parents decide to arrange a funeral, they are free to choose whether they want to have a religious or a non-religious ceremony. The main research method used in this study is dogmatic-legal analysis using systemic, logical and linguistic interpretation. The present results are supported by references to current case law. Despite the relatively numerous cases of pregnancy loss, the Polish legislator remains relatively passive in addressing this issue. Such a situation stands in contradiction to the state’s pro-family policy and puts public authorities at risk of violating the principle of protection of the family and its well-being, as stipulated in Art. 18 of the Constitution of the Republic of Poland. A review of the existing legal framework leads to the conclusion that there are no coherent and comprehensive laws to regulate this matter, which creates additional interpretation problems and often leads to erroneous practice. In view of the present findings, we postulate that changes need to be made to the Polish legal system, which will result in simplifying the procedures related to premature termination of pregnancy. The existing terminological dichotomy is not conducive to a clear interpretation of legal provisions. Метою цієї статті є представлення стану de lege lata та постулатів de lege ferenda щодо прав батьків у випадку мертвонародження або викидня. Зазначається, що проаналізовані тут положення, які стосуються цих питань, не узгоджуються між собою. Розглядаються адміністративні питання, такі як реєстрація дитини в органах РАЦСу або питання зайнятості – зокрема, право на відпустку/декрет. Висвітлено елементи соціального забезпечення, зокрема право на отримання допомоги після передчасного переривання вагітності. Крім того, обговорюється право на поховання мертвонародженої дитини або дитини, що народилась у результаті викидня. На даний момент не вирішено питання про те, чи повинен роботодавець для цілей трудового законодавства (щодо права на декретну відпустку) використовувати положення про медичну документацію або положення закону про записи актів цивільного стану. Найбільшою проблемою є необхідність визначення статі дитини, від якої залежить подальша поведінка батьків, а слід зазначити, що визначити стать дитини (плоду) не завжди можливо. Було зазначено, що стать дитини впливає не лише на право на організацію її поховання. І у випадку, якщо батьки беруть на себе зобов’язання організувати поховання, існує свобода розсуду щодо його форми – релігійної (конфесійної) чи нерелігійної. Методи дослідження, використані в цьому аналізі, – це насамперед догматико-правовий аналіз із застосуванням системного, логічного та лінгвістичного тлумачення. Представлені результати підкріплені посиланнями на актуальну судову практику. Незважаючи на досить численні випадки втрати вагітності, законодавець залишається відносно пасивним до цього явища. Така ситуація суперечить просімейній політиці держави і наражає владу на небезпеку порушення принципу захисту сім’ї та її благополуччя, закріпленого в ст. 18 Конституції Республіки Польща. Характеристика сучасного правового стану дозволяє зробити висновок про відсутність узгодженого і всебічного правового регулювання в цьому питанні, що створює додаткові проблеми з інтерпретацією і часто призводить до помилкової практики. Зроблені висновки підводять до постулату про необхідність внесення потрібних змін до польської правової системи, що призведе до спрощення процедур, пов’язаних з передчасним перериванням вагітності. Існуюча термінологічна дихотомія не сприяє чіткому тлумаченню закону. Целью настоящей статьи является представление состояния de lege lata и положений de lege ferenda, касающихся прав родителей в ситуации мертворождения или выкидыша. Отмечается, что анализируемые здесь положения, касающиеся этих вопросов, не гармонируют друг с другом. Рассматриваются административные вопросы, такие как регистрация ребенка в ЗАГСе или трудовые вопросы - в частности, право на отпуск. Особое внимание уделяется элементам социального обеспечения, в том числе праву на получение пособий после преждевременного прекращения беременности. Кроме того, рассматривается право на погребение мертворожденного ребенка или выкидыша. В настоящее время не решен вопрос о том, должен ли работодатель для целей трудового права (в отношении права на декретный отпуск) использовать положения о медицинских документах или положения закона об актах гражданского состояния. Самой большой проблемой является необходимость определения пола ребенка, от которого зависит дальнейшее поведение родителей, а определить пол ребенка (плода) не всегда возможно. Отмечается, что пол ребенка влияет не только на право организовать его погребение. В случае, если родители берут на себя организацию похорон, существует свобода в отношении формы похорон – конфессиональной (религиозной) или нерелигиозной. Методы исследования, использованные в данной работе, представляют собой преимущественно догматико-правовой анализ с применением системного, логического и лингвистического толкования. Представленные результаты подкреплены ссылками на актуальную судебную практику. Несмотря на довольно многочисленные случаи потери беременности, законодатель остается относительно пассивным по отношению к этому явлению. Такая ситуация противоречит просемейной политике государства и ставит власти под угрозу нарушения принципа защиты семьи и ее благополучия, закрепленного в статье 18 Конституции Республики Польша. Характеристика современного правового состояния позволяет сделать вывод об отсутствии последовательного и всеобъемлющего правового регулирования в данном вопросе, что создает дополнительные проблемы с толкованием и зачастую приводит к ошибочной практике. Сделанные выводы позволяют сформулировать постулат о необходимости внесения необходимых изменений в польскую правовую систему, которые приведут к упрощению процедур, связанных с преждевременным прерыванием беременности. Существующая терминологическая дихотомия не способствует однозначному толкованию закона.
  • listelement.badge.dso-type Item ,
    Zawieszenie i uchylenie rygoru natychmiastowej wykonalności wyroku zaocznego po nowelizacji Kodeksu postępowania cywilnego z 2019 r.
    (Wydawnictwo KUL, 2025) Skrodzki, Karol
    Artykuł analizuje przepisy Kodeksu postępowania cywilnego dotyczące zawieszania i uchylania rygoru natychmiastowej wykonalności wyroku zaocznego, koncentrując się na art. 346 K.p.c. Celem badań jest ocena, czy obecna regulacja odpowiada zmianom wynikającym z nowelizacji Kodeksu postępowania cywilnego z 2019 r. oraz czy zapewnia ochronę procesową pozwanemu, który nie podjął obrony z przyczyn niezawinionych. W artykule wykorzystano metodę dogmatycznoprawną, polegającą na analizie obowiązujących przepisów oraz ich wykładni w orzecznictwie i doktrynie. Dodatkowo zastosowano metodę teoretycznoprawną, aby ocenić celowość i skuteczność regulacji. Autor wskazuje na lukę prawną dotyczącą podstaw zawieszania rygoru natychmiastowej wykonalności. Przepisy nie przewidują wprost ochrony pozwanego, który nie złożył odpowiedzi na pozew z przyczyn niezawinionych. Postuluje się rozszerzenie podstaw uchylenia rygoru na sytuacje, gdy wyrok zaoczny został wydany w wyniku wadliwego doręczenia lub niezawinionej bierności pozwanego. Alternatywnie proponuje się możliwość uchylania samego wyroku zaocznego na wczesnym etapie postępowania, co wyeliminowałoby konieczność jego egzekwowania. Artykuł podkreśla, że obecne przepisy mogą prowadzić do sytuacji, w której pozwany – mimo braku winy – ponosi skutki egzekucji, nawet jeśli rygor natychmiastowej wykonalności zostanie zawieszony. Autor sugeruje zmiany legislacyjne mające na celu zwiększenie ochrony pozwanego i dostosowanie przepisów do zasady sprawiedliwego procesu. The present paper analyses the provisions of the Polish Code of Civil Procedure regarding the suspension and revocation of immediate enforceability of a default judgement, with a focus on Article 346 of the Code. The goal of the study is to assess whether the current regulation complies with the changes resulting from the 2019 amendment to the Code of Civil Procedure, and whether it provides procedural protection to a defendant who has failed to enter a defence through no fault of their own. The article uses the legal-dogmatic approach, which involves the analysis of applicable provisions and their interpretation in case law and doctrine. Additionally, the theoretical-legal approach is used to evaluate the purposefulness and effectiveness of the regulation. The author points out a legal loophole regarding the grounds for suspending immediate enforceability. Legislation does not directly protect a defendant who has failed to respond to a claim put to them for reasons that were no fault of their own. It is postulated that the grounds for revoking immediate enforceability should be extended to situations where a default judgement was issued as a result of improper service or the defendant’s failure to take action through no fault of their own. It is proposed, as an alternative solution, that the default judgement itself could be set aside at an early stage of the proceedings, which would eliminate the need to enforce it. The article emphasises that the current provisions may lead to a situation in which the defendant ‒ despite the absence of fault ‒ bears the consequences of enforcement, even if immediate enforceability is suspended. The author proposes legislative changes aimed at improving the protection of the defendant and adjusting the regulations so that they comply with the principle of a fair trial. У статті проаналізовано положення Цивільного процесуального кодексу, що стосуються припинення та скасування порядку негайного виконання заочного судового рішення, з урахуванням статті 346 Цивільного процесуального кодексу. Мета дослідження – оцінити, чи відповідає чинне регулювання змінам, внесеним до Цивільного процесуального кодексу у 2019 році, і чи забезпечує воно процесуальний захист відповідача, який не зміг підготувати захист з причин, не пов’язаних з його виною. У статті використано догматико-юридичний метод, який полягає в аналізі норм чинного законодавства та їхнього тлумачення в судовій практиці й доктрині. Крім того, з метою оцінки доцільності та ефективності регулювання автором було також застосовано теоретико-правовий метод. Автор вказує на правову прогалину щодо підстав для припинення виконання судового наказу, який підлягає негайному виконанню. Положення прямо не передбачають захисту відповідача, який не подав заперечення проти позову з причин, не пов’язаних з його виною. Пропонується розширити підстави для скасування наказу, включивши до них ситуації, коли заочне рішення було винесено внаслідок неналежного вручення або безвиновної бездіяльності відповідача. Крім того, пропонується, щоб саме заочне рішення могло бути скасоване на ранній стадії судового розгляду, що дозволило б уникнути необхідності його примусового виконання. У статті підкреслюється, що чинні положення можуть призвести до ситуації, коли відповідач, незважаючи на відсутність вини, несе наслідки примусового виконання рішення, навіть якщо порядок негайного виконання призупинено. Автор пропонує законодавчі зміни, спрямовані на посилення захисту відповідача та приведення законодавства у відповідність до принципу справедливого судового розгляду. В статье анализируются положения Гражданского процессуального кодекса, касающиеся приостановления и отмены немедленного исполнения заочного судебного решения, с акцентом на статью 346 Гражданского процессуального кодекса. Цель исследования — оценить, соответствует ли действующее регулирование изменениям, внесенным в Гражданский процессуальный кодекс в 2019 году, и обеспечивает ли оно процессуальную защиту ответчика, который не вступил в процесс по независящим от него причинам. В статье использован догматический правовой метод, заключающийся в анализе действующих норм и их толкования в прецедентном праве и доктрине. Кроме того, для оценки целесообразности и эффективности регулирования использован теоретико-правовой метод. Автор указывает на наличие правового пробела, в части оснований для приостановления немедленного исполнения решения. Нормативные акты прямо не предусматривают защиту ответчика, не представившего возражения по иску по независящим от него причинам. Выдвигается предложение распространить основания для отмены немедленного исполнения решения на ситуации, когда заочное решение было вынесено в результате ненадлежащего вручения судебных документов или бездействия ответчика, произошедшего не по его вине. В качестве альтернативы предлагается механизм отмены заочного судебного решения на ранней стадии разбирательства, что избавит от необходимости приводить его в исполнение. В статье подчеркивается, что действующие правила могут привести к ситуации, когда ответчик ‒ несмотря на отсутствие вины ‒ несет последствия решения, даже если немедленное исполнение приостановлено. Автор обосновывает необходимость внесения законодательных изменений, направленных на усиление защиты процессуальных прав ответчика и приведение процессуальных норм в соответствие с принципом справедливого судебного разбирательства.
  • listelement.badge.dso-type Item ,
    Rola związku przyczynowego w zakresie odpowiedzialności przewoźnika za szkody w przesyłce
    (Wydawnictwo KUL, 2025) Wesołowski, Krzysztof
    W artykule wskazano, że związek przyczynowy pomiędzy zdarzeniem sprawczym a szkodą nie stanowi, co do zasady, okoliczności prawnie relewantnej na gruncie przepisów regulujących odpowiedzialność przewoźnika za szkody w substancji przesyłki. Przesłanka odpowiedzialności w postaci związku przyczynowego zastąpiona została związkiem normatywnym, jakim jest związek czasowy z przewozem. Związek przyczynowy jest natomiast przesłanką odpowiedzialności przewoźnika, obok związku czasowego z przewozem, w sytuacji, gdy osoba uprawniona dąży do uzyskania pełnego odszkodowania za poniesioną szkodę poprzez udowodnienie, że szkoda jest skutkiem winy kwalifikowanej przewoźnika. To samo dotyczy sytuacji, gdy dochodzone jest odszkodowanie za szkodę będącą następstwem utraty, ubytku lub uszkodzenia przesyłki na podstawie tzw. deklaracji szczególnego interesu w dostawie. W artykule omówiono też specyficzne ujęcie problemu związku przyczynowego w procesie uwalniania się przewoźnika od odpowiedzialności przez wykazanie, że szkoda wynikła wskutek jednej z przyczyn zwalniających. Wskazano m.in. na odmienne od powszechnie obowiązujących reguły w zakresie przekonywalności co do zaistnienia związku przyczynowego, w sytuacji powoływania się przez przewoźnika na tzw. przyczyny zwalniające uprzywilejowane. The article indicates that the causal link between the causative event and the damage is not, as a rule, a legally relevant circumstance under the provisions governing the carrier’s liability for damage to the substance of the consignment. The prerequisite for liability in the form of a causal link has been replaced by a normative link, which is the temporal link with the carriage. Causal link, on the other hand, is a prerequisite for the carrier’s liability, in addition to the temporal link with the carriage, when the right holder seeks full compensation for the damage suffered by proving that the damage is the result of the carrier’s intentional fault. The same applies when compensation is sought for damage resulting from loss, shortage or destruction of a consignment on the basis of the so-called declaration of special interest in delivery. The article also discusses the specific treatment of the causal link problem in the process of exonerating the carrier from liability by proving that the damage was caused by one of the exonerating causes. Among other things, it points out the rules, different from those generally applicable, concerning the convincingness of the existence of a causal link when the carrier invokes the so-called privileged exonerating causes. У статті зазначається, що причинний зв’язок між подією і шкодою, як правило, не є юридично значущою обставиною за нормами, що регулюють відповідальність перевізника за пошкодження речовини вантажу. Передумова відповідальності у вигляді причинного зв’язку була замінена на нормативний зв’язок, який полягає у часовому зв’язку з перевезенням. Причинний зв’язок тепер є передумовою відповідальності перевізника, крім часового зв’язку з перевезенням, коли уповноважена особа вимагає повної компенсації за понесені збитки, доводячи, що збитки є результатом кваліфікованої вини перевізника. Те ж саме стосується випадків, коли компенсація вимагається за шкоду, спричинену втратою, знеціненням або пошкодженням вантажу на підставі так званої декларації про особливу зацікавленість у доставці вантажу. У статті також обговорюється специфічний підхід до проблеми причинного зв’язку в процесі звільнення перевізника від відповідальності шляхом доведення того, що шкода виникла внаслідок однієї з причин, що звільняють від відповідальності. У статті, серед іншого, вказується на відмінні від загальноприйнятих правила, що стосуються переконливості існування причинного зв’язку у випадку, коли перевізник посилається на так звані привілейовані причини, що звільняють від відповідальності. В статье отмечается, что причинно-следственная связь между событием, вызвавшим повреждение посылки, и повреждением, как правило, не является юридически значимым обстоятельством в рамках положений, регулирующих ответственность перевозчика за повреждение (порчу) груза. Предпосылка ответственности в виде причинной связи была заменена нормативной, которой является временная связь с доставкой. Причинная связь является предпосылкой ответственности перевозчика наряду с временной связью с доставкой, когда правомочное лицо требует полного возмещения ущерба, доказывая, что ущерб является результатом намеренной вины перевозчика. То же самое относится к случаям, когда требуется возмещение ущерба в результате утраты, недостачи или повреждения (порчи) груза на основании так называемого заявления специальной заинтересованности в доставке. В статье также рассматривается вопрос об особом подходе к проблеме причинной связи в процессе освобождения перевозчика от ответственности путем доказательства того, что ущерб возник в результате одной из освобождающих от ответственности причин. В частности, указываются отличны от общеприменимых правила, касающиеся существования причинно-следственной связи, когда перевозчик ссылается на так называемые специальные причины освобождения от ответственности.
  • listelement.badge.dso-type Item ,
    Zaprzestanie wykonywania reanimacji przez lekarza w aspekcie prawa do godnej śmierci
    (2025) Ejsmont-Sowała, Karolina; Sowała, Marcin
    W artykule autorzy poruszają niezwykle istotną kwestię, jaką jest zaprzestanie resuscytacji przez lekarza w aspekcie prawa pacjenta do godnej śmierci. Celem artykułu jest określenie, w jakim stopniu pacjent ma prawo podjąć decyzję o niewykonywaniu wobec niego czynności resuscytacyjnych i co się z tym wiąże – jak kształtuje się sytuacja prawna lekarza obowiązanego do wykonywania tych czynności. W pierwszej części autorzy przeanalizowali, w jakim stopniu lekarz jest zobowiązany do prowadzenia resuscytacji i jakie są konsekwencje niedopełnienia tego obowiązku. Druga część artykułu została poświęcona zagadnieniu możliwości złożenia przez pacjenta oświadczeń DNR i AND. Z analizy autorów można wyciągnąć następujące wnioski. Pierwszy wniosek sprowadza się do tego, że zakres obowiązku lekarza do przeprowadzenia resuscytacji zależy od tego, czy posiada on status gwaranta, choć należy przyjąć, że lekarz co do zasady ma obowiązek przeprowadzić resuscytację. Drugi wniosek z przeprowadzonych badań dotyczy oświadczeń DNR i AND. W Polsce nie ma przepisów, które regulowałyby tę kwestię. Brak regulacji w tym zakresie przynosi ogromne szkody zarówno pacjentom, jak i lekarzom. This paper raises the extremely important issue of discontinuation of resuscitation by a medical doctor in the context of the patient’s right to a dignified death. The aim of the article is to determine to what extent a patient has the right to decide not to be resuscitated and what this involves – what is the legal situation of a physician obliged to perform resuscitation. In the first part, the authors analyse to what extent a physician is obliged to perform resuscitation and what the consequences of failing to fulfil this obligation are. The second part of the article is devoted to the issue of the possibility of DNR and AND forms being submitted by the patient. The following conclusions can be drawn from the analysis. Firstly, the scope of a physician’s obligation to perform resuscitation depends on whether he or she has the status of a guarantor, although it should be assumed that a doctor is obliged to perform resuscitation as a matter of principle. The second conclusion concerns DNR and AND forms. In Poland, there are no laws regulating this issue. The lack of relevant provisions is detrimental to both patients and doctors. У цій статті автори звертаються до надзвичайно важливого питання відмови лікаря від проведення реанімаційних заходів у контексті права пацієнта на гідну смерть. Метою статті є визначення того, якою мірою пацієнт має право прийняти рішення про відмову від проведення йому реанімаційних заходів і, відповідно, яким є правове становище лікаря, зобов’язаного здійснити ці дії. У першій частині автори проаналізували, в якій мірі лікар зобов’язаний проводити реанімаційні заходи і які наслідки їх невиконання. Друга частина статті була присвячена питанню можливості для пацієнта робити заяви про відмову від реанімації (DNR) та про допущення природної смерті (AND). З проведеного авторами аналізу можна зробити наступні висновки. Перший висновок зводиться до того, що обсяг обов’язку лікаря проводити СЛР залежить від того, чи має він статус поручителя, хоча слід виходити з того, що лікар принципово зобов’язаний проводити СЛР. Другий висновок дослідження стосується заяв DNR та AND. У Польщі немає жодних нормативних актів, які б регулювали це питання. Відсутність регулювання в цій сфері завдає великої шкоди як пацієнтам, так і лікарям. В настоящей статье авторы рассматривают чрезвычайно важный вопрос о прекращении врачом реанимационных мероприятий в контексте права пациента на достойную смерть. Цель статьи – определить, в какой степени пациент имеет право принять решение не проводить ему реанимацию и, соответственно, как формируется правовое положение врача, обязанного совершить эти действия. В первой части авторы анализируют, в какой степени врач обязан проводить реанимационные мероприятия и каковы последствия их невыполнения. Вторая часть статьи посвящена вопросу способности пациента делать заявления DNR и AND. На основании проведенного авторами анализа можно сделать следующие выводы. Первый вывод сводится к тому, что объем обязанностей врача по проведению СЛР зависит от наличия у него статуса гаранта, хотя следует считать, что в соответствии с законом в принципе врач обязан проводить СЛР. Второй вывод исследования касается заявлений DNR и AND. В Польше не существует нормативных актов, регулирующих этот вопрос. Отсутствие регулирования в этой области наносит большой ущерб как пациентам, так и врачам.
  • listelement.badge.dso-type Item ,
    Regulacja czynszów jako środek ochrony lokatorów w II Rzeczypospolitej (1918–1939) – analiza ustawodawstwa
    (Wydawnictwo KUL, 2025) Kazimierski, Damian
    Europa w trakcie i po I wojnie światowej borykała się z problemem zbyt dużego obciążenia budżetów lokatorów kosztami najmu. Przyczyn takiego stanu rzeczy należy szukać w zniszczeniach wojennych, które objęły także budynki mieszkalne, oraz w chęci większego zysku właścicieli niezniszczonych mieszkań, osiąganego poprzez podwyższanie czynszów. W publikacji zaprezentowano najważniejsze cechy polskiego ustawodawstwa regulującego wysokość czynszów po 1918 r. Ustalenie wysokości czynszów na poziomie z czerwca 1914 r. było daleko idącym ograniczeniem swobody działalności właścicieli budynków w celu zapewnienia osobom gorzej sytuowanym większej dostępności lokali. Przy przedstawianiu skutków wprowadzonych rozwiązań szczególną uwagę zwrócono na inne dotykające ówczesną Polskę problemy – przeludnienia mieszkań oraz ich niskiego standardu. Problem braku mieszkań był bowiem wyzwaniem stojącym przed kolejnymi władzami kraju od samego początku istnienia odrodzonej Rzeczypospolitej. Publikacja została podzielona na trzy części: przedstawienie sytuacji na rynku mieszkaniowym w pierwszych latach istnienia II Rzeczypospolitej; omówienie ustawodawstwa mającego na celu ochronę lokatorów oraz analizę jego skutków. Okazuje się, że zbyt daleko posunięta ochrona lokatorów przed skutkami wzrostu popytu na mieszkania spowodowała nasilenie problemu w postaci zmniejszenia liczby budów, remontów oraz zwiększania podaży mieszkań. Tym samym ochrona lokatorów nie przyniosła oczekiwanego rezultatu, a wręcz pogorszyła sytuację najuboższych najemców. Polskie regulacje porównano do analogicznych ustaw w innych państwach – przede wszystkim Republice Austriackiej. Europe during and after the First World War struggled with tenants being overburdened by rental costs. This can be explained by the war damage, which also included residential buildings, and the desire of the landlords of undamaged flats to increase rents to make more profit. This paper presents the most important elements of Polish legislation regulating rents after 1918. Fixing rents at the June 1914 rates was a far-reaching restriction on landlords’ freedom to make housing more accessible to the less well-off. In presenting the effects of the measures introduced, particular attention was paid to other problems affecting Poland at the time – housing overcrowding and its poor standards. Indeed, the housing shortage was a challenge successive governments faced from the beginning of the reborn Polish Republic. This paper is divided into three parts: a presentation of the situation in the housing market in the first years of the Second Polish Republic, a discussion of legislation aimed at protecting tenants, and an analysis of its effects. It appears that overprotecting tenants from the effects of increased housing demand has exacerbated the problem through reduced construction, refurbishment, and increased housing supply. Thus, tenant protection has not had the desired effect and has even aggravated the situation of the poorest tenants. Polish regulations were compared to analogous laws in other countries, primarily the First Austrian Republic. Під час і після Першої світової війни Європа боролася з нагальною проблемою переобтяження бюджетів орендарів витратами на оренду житла. Причини такого стану речей слід шукати у воєнних руйнуваннях, які торкнулися і житлових будинків, а також у бажанні власників незруйнованих квартир отримати більший прибуток за рахунок підвищення орендної плати. У публікації представлено найважливіші особливості польського законодавства, яке регулювало орендну плату після 1918 року. Встановлення орендної плати на рівні червня 1914 року було надто великим обмеженням свободи власників будинків з метою зробити житло більш доступним для менш забезпечених верств населення. Представляючи результати впроваджених рішень, особливу увагу було приділено іншим проблемам, що стояли перед тогочасною Польщею – перенаселеності житла та його низькому рівню. Це пов’язано з тим, що проблема нестачі житла була викликом, з яким стикалися різні уряди країни від самого початку існування відродженої Республіки Польща. Публікація складається з трьох частин: презентація ситуації на ринку житла в перші роки Другої Речі Посполитої, обговорення законодавства, спрямованого на захист орендарів, та аналіз його наслідків. Виявляється, що надмірний захист орендарів від наслідків збільшення попиту на житло загострив проблему у вигляді зменшення обсягів будівництва, реконструкції та збільшення пропозиції житла. Таким чином, захист орендарів не досягнув очікуваного результату і навіть погіршив становище найбідніших орендарів. Польське законодавство порівнювалося з аналогічними законами в інших країнах – насамперед, в Республіці Австрія. Европа во время и после Первой мировой войны столкнулась с проблемой чрезмерной нагрузки на бюджеты арендаторов из-за расходов на аренду. Причины такого положения дел кроются в военных разрушениях, которым подвергались и жилые дома, а также в стремлении владельцев неразрушенных квартир получить большую прибыль, достигаемую за счет повышения арендной платы. В статье представлены наиболее важные особенности польского законодательства, регулирующего арендную плату после 1918 года. Установление арендной платы на уровне июня 1914 года было далеко идущим ограничением свободы домовладельцев с целью сделать жилье более доступным для менее обеспеченных слоев населения. Представляя последствия внедренных решений, особое внимание было обращено на другие проблемы Польши того времени – перенаселенность жилья и его низкий уровень. Это связано с тем, что проблема нехватки жилья стояла перед сменявшими друг друга властями страны с самого начала существования возрожденной Речи Посполитой. Данная статья состоит из трех частей: изложение ситуации на рынке жилья в первые годы Второй Речи Посполитой, обсуждение законодательства, направленного на защиту арендаторов, и анализ последствий его применения. Как выясняется, чрезмерная защита арендаторов от последствий роста спроса на жилье усугубила проблему в виде снижения объемов строительства, реконструкции и увеличения предложения жилья. Таким образом, защита арендаторов не принесла ожидаемого результата и даже ухудшила положение самых малоимущих жильцов. Польские нормы были сравнены с аналогичными законами других стран – в первую очередь с законами Австрийской Республики.
  • listelement.badge.dso-type Item ,
    Czy w obecnym stanie prawnym handlowe spółki osobowe nie powinny stać się osobami prawnymi?
    (Wydawnictwo KUL, 2025) Turdza, Jakub
    W obowiązującym na terenie Polski systemie prawnym handlowe spółki osobowe są jednostkami organizacyjnymi nieposiadającymi osobowości prawnej, którym jednak ustawodawca przyznał zdolność prawną (tzw. ułomne osoby prawne). Celem artykułu jest udzielenie odpowiedzi na pytanie, czy obecnie uzasadnione byłoby przekształcenie spółek osobowych w osoby prawne, biorąc pod uwagę argumenty o charakterze normatywnym oraz praktycznym. W pierwszej części przedstawiono genezę i aktualny status „ułomnych osób prawnych” w polskim prawie cywilnym. W dalszej kolejności zarysowano problem na ogólniejszym poziomie, jednocześnie podano w wątpliwość samą zasadność wyróżniania przez ustawodawcę trzeciej kategorii podmiotów prawa prywatnego. Następnie skoncentrowano się na zagadnieniu braku normatywnego uzasadnienia dla nieprzyznawania spółkom osobowym statusu osób prawnych. Odwołano się do różnic między spółkami osobowymi a kapitałowymi, istotnych zmian w prawie podatkowym oraz argumentów o charakterze prawnoporównawczym. Ostatecznie starano się uzasadnić, że – mimo istnienia argumentów o charakterze normatywnym sugerującym możliwość przyznania spółkom osobowym przymiotu osobowości prawnej – pragmatyzm oraz wzgląd na stabilność i bezpieczeństwo obrotu przemawiają za pozostawieniem obecnie funkcjonującego status quo. In Poland’s legal system, commercial partnerships are organisational units without legal personality. However, the legislator has granted them some legal capacity (so-called legal entities with limited legal capacity). This article considers normative and practical arguments to determine whether it would be reasonable to convert partnerships into legal entities. The first part outlines the origins and current status of “legal entities with limited legal capacity” in Polish civil law. The problem is then outlined more generally, while the very legitimacy of the legislator’s singling out of a third category of private legal entities is questioned. It then focuses on the lack of normative justification for not granting partnerships the status of legal entities. The differences between partnerships and companies and significant changes in tax law and comparative law arguments were addressed. In the end, it sought to justify that ‒ despite normative arguments suggesting the possibility of granting partnerships the attribute of legal personality ‒ pragmatism and considerations of stability and security of trade argue in favour of preserving the status quo. У правовій системі, що діє в Польщі, особові торгівельні товариства є організаційними одиницями без статусу юридичної особи, яким, усе ж таки, законодавець надав правоздатність (так звані “недієздатні юридичні особи”). Метою статті є відповідь на питання, чи на даний момент було б виправданим перетворення товариств на юридичні особи, враховуючи аргументи нормативного та практичного характеру. У першій частині окреслено походження та сучасний статус “недієздатних юридичних осіб” у польському цивільному праві. Потім проблема окреслюється на більш загальному рівні, ставлячи під сумнів саму легітимність виокремлення законодавцем третьої категорії суб’єктів приватного права. Далі у центрі уваги опинилися питання відсутності нормативного обґрунтування ненадання товариствам статусу юридичної особи. Автор посилався на відмінності між особовими товариствами та командитними товариствами, суттєві зміни в податковому законодавстві та аргументи порівняльно-правового характеру. Зрештою, була зроблена спроба обґрунтувати, що, незважаючи на існування нормативних аргументів, які свідчать про можливість надання товариствам статусу юридичної особи, прагматизм, а також міркування стабільності та безпеки торгівлі свідчать на користь збереження поточного статус-кво. В правовой системе, действующей в Польше, хозяйственные товарищества являются организационными единицами без статуса юридического лица, которые, однако, наделены законодателем правоспособностью (так называемые «неполноценное юридические лица»). Цель статьи – ответить на вопрос, оправдано ли в настоящее время преобразование хозяйственных товариществ в юридические лица, принимая во внимание аргументы нормативного и практического характера. В первой части описывается происхождение и текущий статус «неполноценного юридического лица» в польском гражданском праве. Затем излагается проблема на более общем уровне, а также ставится под сомнение сама правомерность выделения законодателем третьей категории субъектов частного права. Далее в центре внимания оказывается вопрос об отсутствии нормативного обоснования для отказа в предоставлении хозяйственным товариществам статуса юридических лиц. При этом упоминаются различия между хозяйственными товариществами и хозяйственными обществами, существенные изменения в налоговом законодательстве, а также аргументы сравнительно-правового характера. В итоге была предпринята попытка обосновать, что, несмотря на наличие нормативных аргументов, указывающих на возможность наделения хозяйственных товариществ статусом юридического лица, прагматизм, а также соображения по обеспечению стабильности и безопасности торгового оборота свидетельствуют в пользу сохранения существующего status quo.
  • listelement.badge.dso-type Item ,
    Glosa do uchwały Sądu Najwyższego z dnia 14 czerwca 2023 r., III CZP 84/22
    (Wydawnictwo KUL, 2025) Waga, Joanna
    Przedmiotem niniejszej glosy jest zakres legitymacji do zaskarżenia czynności prawnych dokonanych przez upadłego dłużnika z pokrzywdzeniem wierzycieli w okresie poprzedzającym ogłoszenie upadłości. Problem ten został w ostatnim czasie ujęty w sposób diametralnie odmienny w porównaniu z dotychczas dominującym poglądem judykatury. Celem opracowania jest rozważenie, czy przedmiotowe uprawnienie przysługuje jedynie syndykowi, czy też w czasie trwania postępowania upadłościowego zachowują je również wierzyciele. Podjęto także problem skutków, jakie rodzić może uzyskanie wyroku uwzględniającego roszczenie wierzyciela z tytułu skargi pauliańskiej. Dokonana analiza obowiązujących regulacji prawnych uzupełniona została przez wykładnię historyczną, przy jednoczesnym uwzględnieniu argumentów proponowanych przez Sąd Najwyższy. Za poglądem wyrażonym w komentowanej uchwale przyjęto, że z regulacji Prawa upadłościowego nie wynikają dostateczne podstawy pozwalające przyjąć, że przyznanie legitymacji syndykowi jest równoznaczne z pozbawieniem wierzycieli uprawnienia do wystąpienia z powództwem na podstawie art. 527 K.c. Odmiennie jednak niż w przypadku stanowiska zajętego przez Sąd Najwyższy przyjęto, że następstwem uwzględnienia powództwa wytoczonego przez wierzyciela powinno być przekazanie przedmiotu fraudacyjnej czynności do masy upadłości. The subject of this gloss is the scope of the right to challenge the legal transactions carried out by a bankrupt debtor to the detriment of creditors in the period preceding the declaration of bankruptcy. This problem has recently been approached in a way that is radically different from the dominant view found in past court rulings. The aim of this study is to consider whether the right in question can only be exercised by the trustee or whether creditors also retain it during bankruptcy proceedings. The issue is also raised of the consequences that may arise from obtaining a ruling allowing the creditor’s claim under actio pauliana. The analysis of the applicable legal provisions is supplemented by a historical interpretation, while taking into account the arguments proposed by the Supreme Court of the Republic of Poland. In line with the view expressed in the resolution commented upon, it is assumed that the provisions of Bankruptcy Law do not provide sufficient grounds to conclude that creditors lose the right to bring an action under Art. 527 of the Civil Code once this right is granted to the trustee. However, in contrast to the position taken by the Supreme Court, it is concluded here that allowing the claim brought by the creditor should result in the transfer of the subject of the fraudulent conveyance to the bankruptcy estate. Предметом цього розгляду є питання правомірності оскарження юридичних дій, вчинених боржником-банкрутом на шкоду кредиторам у період, що передував оголошенню про банкрутство. Останнім часом до цієї проблеми почали підходити діаметрально по-іншому, у порівнянні з поглядом судової практики, яка побутувала до цього часу. Метою дослідження є розгляд питання про те, чи належать ці повноваження лише ліквідатору (арбітражному керуючому), чи кредитори також зберігають їх під час провадження у справі про банкрутство. У даній роботі також розглядається проблема наслідків отримання судового рішення, яке задовольняє вимоги кредитора в рамках Павліанської дії. Аналіз чинних правових норм доповнено історичним тлумаченням з урахуванням аргументації, запропонованої Верховним Судом. З позиції, висловленої в коментованій постанові, випливає припущення, що з норм Закону про банкрутство не вбачається достатніх підстав для припущення, що надання ліквідатору процесуальної правоздатності рівнозначне позбавленню кредиторів права на пред’явлення позову на підставі статті 527 Цивільного кодексу. Однак, всупереч позиції Верховного Суду, передбачалося, що наслідком прийняття позову кредитора має бути передача предмета шахрайських дій до складу ліквідаційної маси банкрута. Предметом данного комментария является объем легитимации юридических полномочий по оспариванию правовых актов, совершенных банкротом в ущерб кредиторам в период, предшествующий объявлению о признании банкротства. В последнее время к этой проблеме стали подходить диаметрально иначе, чем до сих пор замечалось в судебной практике. Цель исследования – рассмотреть вопрос о том, являются ли данные полномочия только у арбитражного управляющего или администратора, назначенного в рамках производства по делу о несостоятельности или же они сохраняются и у кредиторов во время процедуры банкротства. В работе также рассматривается вопрос о последствиях получения судебного решения, удовлетворяющего требование кредитора в рамках предъявления иска actio Pauliana. Анализ действующих правовых норм был дополнен историческим толкованием с учетом аргументов, предложенных Верховным Судом. Мнение, выраженное в вышеуказанном постановлении, основано на предположении, что с точки зрения норм Закона о несостоятельности нет достаточных оснований считать, что предоставление арбитражному управляющему или администратору, назначенному в рамках производства по делу о несостоятельности статуса равносильно лишению кредиторов права на предъявление иска на основании статьи 527 Гражданского кодекса. Однако, вопреки позиции Верховного Суда, предполагается, что последствием принятия иска кредитора должна быть передача объекта мошенничества в состав конкурсной массы.
  • listelement.badge.dso-type Item ,
    Ustawa Gruzji. O ochronie wartości rodzinnych i małoletnich
    (Wydawnictwo KUL, 2025) Pogłódek, Andrzej
  • listelement.badge.dso-type Item ,
    Oznaczenie stron w sprawach cywilnych – wybrane zagadnienia. Refleksje wokół monografii Marcina Dziurdy pt. Oznaczenie stron w sprawach cywilnych. Zagadnienia materialnoprawne i procesowe, Wolters Kluwer, Warszawa 2024, ss. 313
    (Wydawnictwo KUL, 2025) Kowalik, Emil
    Różnorodność podmiotów występujących w sprawach cywilnych wiąże się z problemem ich prawidłowego oznaczenia, stąd klasyfikacja tych podmiotów oraz usystematyzowane przedstawienie tego zagadnienia stanowi niełatwe zadanie. Niniejsze opracowanie zawiera element oceny podjętej przez dr. hab. Marcina Dziurdę, prof. UW, próby przedstawienia sposobów oznaczenia stron w sprawie cywilnej. Autor tekstu, obok oceny struktury monografii oraz jej treści, porusza dodatkowe kwestie, takie jak problem reprezentacji przedsiębiorcy przekształcanego w trybie art. 584¹ Kodeksu spółek handlowych w postępowaniu wieczystoksięgowym. Wskazuje również na te aspekty publikacji, które powinny podlegać bardziej wnikliwej i obszernej analizie, a także akcentuje zalety przygotowanej pracy naukowej. Niektóre zagadnienia opisane przez dr. hab. Marcina Dziurdę, ze względu na swoją specyfikę, mogą budzić kontrowersje i mają charakter sporny w nauce, lecz przeprowadzona analiza skupia się przede wszystkim na kwestiach istotnych z punktu widzenia praktyki sądowej. W rezultacie opracowanie dostarcza cennych wskazówek, które mogą usprawnić prowadzenie postępowań sądowych oraz przyczynić się do lepszego rozumienia problematyki właściwej reprezentacji podmiotów w sprawach cywilnych. Na zakończenie autor dokonuje podsumowania i oceny monografii pod kątem jej wartości merytorycznej oraz praktycznego zastosowania, wskazując, że stanowi ona solidne narzędzie zarówno dla praktyków, jak i badaczy zainteresowanych problematyką podmiotów w postępowaniu cywilnym. The diversity of actors appearing in civil cases raises the problem of their proper designation; hence, the classification of these actors and a systematic presentation of this issue is not an easy task. This paper provides an assessment of a monograph written by Marcin Dziurda, Associate Professor at Warsaw University, in which he presents methods of designating the parties in a civil case. In addition to evaluating the structure and content of the monograph, the present article raises additional questions, such as the problem of representing, in land and mortgage register proceedings, an entrepreneur who is being transformed pursuant to Article 584¹ of the Polish Commercial Companies Code. The present author also indicates those aspects of the monograph that should be subjected to a more thorough and extensive analysis and highlights the merits of this scientific work. Some issues described by Professor Dziurda, due to their specific characteristics, may excite controversy and be contentious in science, but his analysis focuses primarily on matters that are important from the point of view of court practice. As a result, the monograph provides valuable insights that can facilitate the conduct of court proceedings and contribute to a better understanding of the proper representation of actors in civil cases. Finally, the present author concludes by summarising and evaluating the monograph in terms of its content value and practical application, pointing out that it is a solid tool for both practitioners and researchers interested in the issue of actors in civil proceedings. Різноманітність субʼєктів, які беруть участь у цивільних справах, повʼязана з проблемою їх правильного визначення, тому класифікація цих субʼєктів і систематизоване викладення цього питання є непростим завданням. Дане дослідження містить елемент оцінки спроби професора Варшавського університету д-ра габ. Марціна Дзюрди представити способи визначення сторін у цивільній справі. Автор тексту, окрім оцінки структури монографії та її змісту, розглядає додаткові питання, такі як проблема представництва підприємця, перетвореного відповідно до ст. 584¹ Кодексу торгових товариств, у земельних та іпотечних провадженнях. Він також вказує на ті аспекти публікації, які потребують більш глибокого і всебічного аналізу, і підкреслює достоїнства підготовленої наукової роботи. Окремі питання, описані Марціном Дзюрдою, через свою специфіку можуть викликати дискусії і мають спірний характер у науці, але проведений аналіз зосереджується, насамперед, на питаннях, актуальних з точки зору судової практики. У результаті дослідження надано цінні поради, які можуть покращити ведення судових справ та сприяти кращому розумінню питання належного представництва субʼєктів господарювання у цивільних справах. Насамкінець автор підсумовує та оцінює монографію з точки зору її змістовної цінності та практичного застосування, вказуючи, що вона є надійним інструментом як для практиків, так і для дослідників, які цікавляться питанням субʼєктів у цивільному судочинстві. Многообразие субъектов, фигурирующих в гражданских делах, связано с проблемой их правильного обозначения, поэтому классификация этих субъектов и систематизированное изложение этого вопроса является непростой задачей. Настоящее исследование содержит элемент оценки попытки профессора Варшавского университета Марцина Дзюрды представить способы обозначения сторон в гражданском деле. Автор текста, помимо оценки структуры монографии и ее содержания, поднимает дополнительные вопросы, например проблему представительства преобразованного предпринимателя в соответствии со статьей 584¹ Кодекса хозяйственных товариществ и обществ в производстве по регистрации прав на недвижимость. Он также указывает на те аспекты издания, которые должны быть подвергнуты более глубокому и всестороннему анализу, и подчеркивает достоинства подготовленной научной работы. Некоторые из вопросов, описанных доктором юридических наук Марцином Дзюрдой, в силу своей специфики могут быть спорными и иметь дискуссионный характер в науке, однако проведенный анализ сосредоточен в первую очередь на вопросах, имеющих отношение к судебной практике. В результате в исследовании даны ценные советы, которые могут улучшить ведение судебного производства и способствовать лучшему пониманию проблемы надлежащего представительства субъектов в гражданских делах. В заключение автор подводит итоги и оценивает монографию с точки зрения ее содержательной ценности и практического применения, указывая на то, что она является надежным источником информации как для практиков, так и для исследователей, интересующихся проблемой сторон гражданского судопроизводства.
  • listelement.badge.dso-type Item ,
    Upadłość i restrukturyzacja kredytobiorcy lub banku przy umowach o kredyt frankowy, red. A. Hrycaj, T. Szanciło, Wolters Kluwer, Warszawa 2024, ss. 476
    (Wydawnictwo KUL, 2025) Waga, Joanna
    Recenzja książki: "Upadłość i restrukturyzacja kredytobiorcy lub banku przy umowach o kredyt frankowy", red. A. Hrycaj, T. Szanciło, Wolters Kluwer, Warszawa 2024, ss. 476. Book review: "Bankruptcy and restructuring of the debtor or bank in Swiss franc loan agreements", eds. A. Hrycaj, T. Szanciło, Wolters Kluwer, Warsaw 2024, pp. 476. Рецензія на книгу: "Банкрутство та реструктуризація позичальника або банку у випалку договорів про кредит у швейцарських франках", ред. А. Грицай, Т. Шанцило, Вольтерс Клювер, Варшава 2024, с. 476. Обзор книг: "Банкротство и реструктуризация заемщика или банка в договорах кредитования в швейцарских франках", под ред. А. Хрыцай, Т. Шанчило, Wolters Kluwer, Варшава 2024, стр. 476.
  • listelement.badge.dso-type Item ,
  • listelement.badge.dso-type Item ,
  • listelement.badge.dso-type Item ,
  • listelement.badge.dso-type Item ,
  • listelement.badge.dso-type Item ,
  • listelement.badge.dso-type Item ,
  • listelement.badge.dso-type Item ,