Studia Prawnicze KUL, 2024, nr 3
Permanent URI for this collection
Browse
Recent Submissions
Now showing 1 - 5 of 19
- ItemAmielańczyk, Krzysztof(Wydawnictwo KUL, 2024)Celem artykułu jest wykazanie, że reguła nemo plus iuris w prawie rzymskim osiągnęła cechę uniwersalności i zasadniczo nie doznawała istotnych wyjątków. Wyjątki wskazywane w nauce romanistycznej wynikają z założenia, że w prawie rzymskim dochodziło niekiedy do zbycia rzeczy nie przez właściciela, lecz, przykładowo, przez uprawnionego z pactum de vendendo zastawnika. W takim podejściu zawarte jest przekonanie, że odstępstwo od reguły tkwi w tym, iż zbywał rzecz niewłaściciel. Tymczasem – w szerokim tego określenia znaczeniu – za „uprawnionego do zbycia” w prawie rzymskim należałoby uznać także tego, komu wolno było (z woli bądź w interesie właściciela) zbyć jego rzecz. Inaczej sprawa przedstawia się we współczesnym prawie cywilnym. Reguła nemo plus iuris doznaje już całego szeregu radykalnych, znacznie poważniejszych niż w prawie rzymskim wyjątków. Najważniejszymi są nabycie od niewłaściciela własności rzeczy ruchomej w dobrej wierze (art. 169 Kodeksu cywilnego) i nabycie nieruchomości od niewłaściciela na podstawie rękojmi wiary publicznej ksiąg wieczystych. Tam, gdzie ustawa aż tak radykalne wyjątki stwarza, odchodzi tym samym od ducha prawa rzymskiego i jednoznacznie przełamuje zasadę. Jeśli pojawia się dyskusja o potrzebie kolejnego wyłączenia reguły nemo plus iuris, należy przypominać, że w prawie rzymskim reguła miała charakter stanowczy, a klucz dopuszczalności jej nielicznych wyłączeń tkwił w akceptacji dla uprawnienia do zbycia prawa innej osoby, ale tylko za jej zgodą bądź w jej interesie. The article intends to demonstrate that the nemo plus iuris rule in Roman law acquired the attribute of universality and essentially was not subject to significant exceptions. The exceptions pointed out in Roman studies are based on the assumption that in Roman law property was sometimes disposed of not by the owner, but, for example, by a pledgee entitled under a pactum de vendendo. This approach assumes that the exception to the rule lies in the fact that the property was sold by a non-owner. However, in the broad sense of the term, a person “entitled to dispose” in Roman law would also include a person entitled (either by the will or in the interest of the owner) to dispose of their property. The case is different in contemporary civil law. The nemo plus iuris rule is now subject to a wide range of radical exceptions, much more serious than in Roman law. The most important ones are the acquisition of bona fide ownership of movable property from a non-owner (Article 169 of the Civil Code) and the acquisition of real property from a non-owner under land and mortgage registers’ public credibility warranty. Where the law creates such radical exceptions, it thus departs from the spirit of Roman law and unequivocally breaks the rule. If a discussion arises about the need for yet another exception to the nemo plus iuris rule, it should be reminded that in Roman law the rule was firm in nature and the key to the permissibility of its few exceptions lay in the acceptance of the power to dispose of another person’s right, but only with their consent or in their interest. Мета цієї статті – показати, що правило nemo plus iuris у римському праві набуло характеристики універсальності і загалом не зазнало значних винятків. Винятки, на які вказують римські дослідники, ґрунтуються на припущенні, що в римському праві іноді відбувалося розпорядження майном не власником, а, наприклад, уповноваженим на підставі pactum de vendendo. При такому підході існує припущення, що виключенням з правила є той факт, що майно було продано не власником. Однак у широкому розумінні цього терміну «продавцем» у римському праві слід вважати і особу, якій було дозволено (за волею або в інтересах власника) розпоряджатися майном. Правило nemo plus iuris вже страждає від цілої низки радикальних винятків, набагато серйозніших, ніж у римському праві. Найважливішими з них є набуття добросовісного володіння рухомим майном від невласника (стаття 169 Цивільного кодексу) та придбання нерухомого майна від невласника на підставі гарантії публічної вірогідності поземельних та іпотечних реєстрів. Там, де закон створює такі радикальні винятки, він тим самим відходить від духу римського права і однозначно порушує правило. Якщо виникає дискусія про необхідність ще одного винятку з правила nemo plus iuris, слід нагадати, що в римському праві це правило було непохитним, а запорукою допустимості його нечисленних винятків було визнання повноваження розпоряджатися правом іншої особи, але тільки за її згодою або в її інтересах. Цель настоящей статьи – показать, что правило nemo plus iuris в римском праве достигло характеристики универсальности и в целом не подвергалось существенным исключениям. Исключения, на которые указывается в римской науке, основаны на предположении, что в римском праве иногда происходило отчуждение имущества не собственником, а, например, залогодержателем, имеющим право по pactum de vendendo. При таком подходе предполагается, что исключение из правила состоит в том, что имущество было отчуждено несобственником. Однако – в широком смысле этого определения – в римском праве лицом, «уполномоченным к отчуждению» следует считать того, кому было позволено (по воле или в интересах собственника) отчуждение имущества. В современном гражданском праве дело обстоит иначе. Правило nemo plus iuris влечет уже за собой целый ряд радикальных исключений, гораздо более серьезных, чем в римском праве. Наиболее важными из них являются приобретение добросовестного права собственности на движимое имущество от несобственника (статья 169 Гражданского кодекса) и приобретение недвижимого имущества от несобственника на основании законной гарантии публичной достоверности кадастрового реестра. Когда закон создает столь радикальные исключения, он тем самым отступает от духа римского права и однозначно нарушает правило. Если возникнет дискуссия о необходимости еще одного исключения из правила nemo plus iuris, следует напомнить, что в римском праве это правило было незыблемым по своей природе, и ключ к допустимости его немногочисленных исключений лежал в признании полномочия распоряжаться правом другого лица, но только с его согласия или в его интересах.
- ItemPrawnicza prawda vs. algorytmizacja prawa. Refleksje płynące z określania granic odpowiedzialności komodatariusza w tradycji romanistycznej(Wydawnictwo KUL, 2024) Dajczak, WojciechPrzedstawione w artykule źródła antycznego prawa rzymskiego i ius commune do początku XVIII w. dotyczą pytania o to, czy komodatariusz może być zobowiązany do naprawiania szkody wynikłej z utraty przekazanej mu rzeczy, gdy jest to następstwem działania siły wyższej. Pokazują one, że odpowiedź na to pytanie łączono z poszukiwaniem prawniczej prawdy (Ulpian), jak i oczywistości wynikającej z wprowadzenia do rozumowania prawniczego rachunku prawdopodobieństwa (Bernoulli). Obok takich rozumowań spotykamy w ius commune i w szkole prawa natury inne sposoby racjonalnego wspierania lub krytyki opinii Ulpiana (Bartolus, Stryk, Struve, Pufendorf). Punktem ciężkości artykułu nie jest jednak kontrakt użyczenia, a rozumowania prawnicze. W niniejszym studium zwrócono uwagę na ułomność gwarantowania pewności w rozumowaniu Ulpiana zakładającym istnienie prawniczej prawdy, jak i w rozumowaniu Bernoulliego, który chciał z wykorzystaniem matematyki usunąć niepewność, jaką pozostawia odwoływanie się do racjonalności lub słuszności. Omawiany przypadek odpowiedzialności komodatariusza dał podstawy ogólniejszej refleksji. Na przedstawione źródła można spojrzeć jak na dane. Digitalizacja tekstów prawnych i ich przetwarzanie w charakterze danych otwierają nowe możliwości korzystania także z doświadczenia prawnego. Przedstawione pars pro toto dziedzictwo prawa rzymskiego jest argumentem na rzecz uznania koniecznej elastyczności rozumowań prawniczych. Jednocześnie pokazuje potencjał wspierania racjonalności w ramach tej elastyczności. This article presents sources from ancient Roman law and the ius commune up to the early 18th century which address the question of whether a commodatarius (borrower in a loan for use) shall be liable for damage resulting from the loss of an item handed over to them when this is a consequence of force majeure. They show that the answer to this question was linked to the search for legal truth (Ulpian), as well as the obviousness resulting from the introduction of the calculus of probability into legal reasoning (Bernoulli). Alongside such reasoning, we find in the ius commune and in the natural school of law other ways of rationally supporting or criticising Ulpian’s opinion (Bartolus, Stryk, Struve, Pufendorf). The focus of the article, however, is not the contract of loan for use but the legal reasoning. This study highlights the deficiency of guaranteeing certainty in Ulpian’s reasoning assuming the existence of legal truth, as well as in Bernoulli’s reasoning, which sought to remove, through the use of mathematics, the uncertainty left by appeals to rationality or equity. The case of the liability of the commodatarius discussed here provided the basis for a more general reflection. The sources presented can be viewed as data. The digitisation of legal texts and their processing as data open up new possibilities to benefit from the legal experience as well. The experience of Roman law, presented in the article as pars pro toto, is an argument for the recognition of the need for flexibility of legal reasoning. At the same time, it shows the potential for promoting rationality within this flexibility. Наведені в даній статті джерела давньоримського права та ius commune до початку XVIII століття стосуються питання про те, чи може комодатор бути зобов’язаним відшкодувати шкоду, спричинену втратою речі, переданої йому, у випадку, якщо це є результатом форс-мажорних обставин. Згадані джерела показують, що відповідь на це питання була пов’язана з пошуком юридичної істини (Ульпіан), а також очевидності, що випливала з уведення обчислення ймовірності в юридичні міркування (Бернуллі). Поряд з такими міркуваннями, як в ius commune, так і в школі природного права, ми знаходимо інші способи раціональної підтримки або критики думки Ульпіана (Бартоло да Сассоферрато, Стрік, Струве, Пуфендорф). У центрі уваги статті, однак, не договір позики, а юридичні міркування. Це дослідження привертає увагу до слабкості гарантування визначеності в міркуваннях Ульпіана, який припускав існування юридичної істини, а також в міркуваннях Бернуллі, який, у свою чергу, хотів усунути невизначеність, залишену шляхом звернення до раціональності чи справедливості, за допомогою математики. Обговорений випадок відповідальності комодатора став основою для більш загальних роздумів. Представлені джерела можна розглядати як дані. Оцифровка юридичних текстів та їх обробка відкриває нові можливості для використання юридичного досвіду. Досвід римського права, представлений у статті як pars pro toto, є аргументом для визнання необхідної гнучкості правової аргументації, а також демонструє потенціал для підтримки раціональності в рамках цієї гнучкості. Представленные в статье источники древнеримского права и ius commune до начала XVIII века посвящены вопросу о том, может ли коммодатарий (ссудополугатель) быть обязан возместить вред от потери переданной ему вещи, когда это является следствием форс-мажорных обстоятельств. Они показывают, что ответ на этот вопрос был связан с поиском юридической истины (Ульпиан), а также с очевидностью, возникшей в результате введения исчисления вероятности в юридические рассуждения (Бернулли). Наряду с подобными рассуждениями в ius commune и в школе естественного права мы находим и другие способы рациональной поддержки или критики взглядов Ульпиана (Бартолус, Штрик, Струве, Пуфендорф). Однако в центре внимания статьи находится не договор ссуды, а юридическая аргументация. Данное исследование подчеркивает ущербность гарантии определенности в рассуждениях Ульпиана, предполагающих существование юридической истины, а также в рассуждениях Бернулли, который стремился устранить неопределенность, оставленную в результате аргументации в пользу рациональности или правоты, с помощью математики. Рассматриваемый случай ответственности комодатария послужил основой для более общих размышлений. Представленные источники можно рассматривать как данные. Оцифровка правовых текстов и их обработка в качестве данных открывают новые возможности для использования юридического опыта. Опыт римского права, представленный в статье как pars pro toto, является аргументом в пользу признания необходимой эластичности юридической аргументации. В то же время он демонстрирует потенциал поддержки рациональности в рамках этой эластичности.
- ItemHabilitacyjne perypetie lubelskiego historyka prawa doktora Jana Kamińskiego(Wydawnictwo KUL, 2024) Jońca, MaciejPod koniec lat 20. XX w. Katolicki Uniwersytet Lubelski podjął starania w kierunku umożliwienia uzyskania habilitacji przez historyka prawa – doktora Jana Kamińskiego. Przedsięwzięciu temu sprzyjał prof. Przemysław Dąbkowski, który był mentorem i wychowawcą Jana Kamińskiego. Niestety, mimo wieloletnich starań, lubelskiemu uczonemu nie udało się zdobyć upragnionego tytułu. Materiały archiwalne, zachowane w zbiorach Biblioteki KUL, rzucają nowe światło na tę sprawę. Nie wszyscy byli Kamińskiemu życzliwi i nie wszyscy dotrzymali słowa, obiecawszy mu wsparcie i pomoc. At the end of the 1920s, Catholic University of Lublin made efforts to enable the habilitation of Dr Jan Kamiński, a historian of law. This undertaking was supported by prof. Przemysław Dąbkowski, who was Jan Kamiński’s mentor and tutor. Unfortunately, despite many years of efforts, the Lublin scholar did not succeed in obtaining his rightful title. Archival materials, preserved in the collection of the Library of the Catholic University of Lublin, shed new light on this case. Not everyone wished Kamiński well and not everyone kept their word, having promised him support and assistance. Наприкінці 1920-х років Люблінський католицький університет доклав зусиль, щоб історик права д-р Ян Камінський зміг отримати габілітацію. Цьому сприяв професор Пшемислав Домбковський, який був наставником і викладачем Яна Камінського. На жаль, незважаючи на багаторічні зусилля, люблінському вченому так і не вдалося здобути авторитетний титул. Архівні матеріали, що зберігаються у фондах Бібліотеки КУЛ, проливають нове світло на цю справу. Не всі були добрими до Камінського і не всі дотримали свого слова, пообіцявши йому підтримку і допомогу. В конце 1920-х гг. Люблинский католический университет предпринял усилия, чтобы историк права кандидат наук Ян Каминьски смог получить степень доктора права. Этому начинанию способствовал профессор Пшемыслав Домбковски, который был наставником и воспитателем Яна Каминьского. К сожалению, несмотря на многолетние усилия, люблинскому ученому не удалось получить положенное ему звание. Архивные материалы, хранящиеся в фондах библиотеки Люблинского католического университета, проливают новый свет на это дело. Не все были доброжелательны к Каминьскому и не все сдержали свое слово, пообещав ему поддержку и помощь.
- ItemThe principles of property law according to William Blackstone - preliminary observations(Wydawnictwo KUL, 2024) Korporowicz, ŁukaszAccording to many legal historians nothing spectacular occurred during the eighteenth century in English legal history. However, this view ignores theefforts which were made in respect of systematisation during this period. This article takes the position that during the eighteenth century it is possible to observe major attempts to formulate clear new legal doctrines, and to put in order those that already existed. This process occurred in various branches of the law. One of the most characteristic and significant branches of English common law was real property. The initial view taken in this article is analysed against the benchmark of certain general themes (hereinafter referred to as ‘principles’) associated with real property by reference to theoretical statements made by William Blackstone during his common law lectures which were immortalised in the Commentaries on the Law of England. Zdaniem wielu historyków prawa, w osiemnastym stuleciu nie wydarzyło się nic spektakularnego w obszarze historii prawa angielskiego. W rzeczywistości jednak, ten pogląd umniejsza dążeń systematyzacyjne następujące w tej epoce. W artykule przyjmuje się, że w osiemnastym stuleciu możliwe jest dostrzeżenie poważnych oznak kształtowania się nowych przejrzystych doktryn praw oraz porządkowania tych, które istniały już wcześniej. Proces ten występował w odniesieniu do różnych gałęzi prawa. Jedną z najbardziej charakterystycznych i szczególnych gałęzi angielskiego common law było prawo własności ziemskiej. Pierwotne założenie artykułu zostało poddane analizie poprzez jego porównanie z naczelnymi motywami (nazywanymi ‘pryncypiami’) związanymi z prawem własności ziemskiej wynikającymi z wypowiedzi Williama Blackstone’a wygłoszonymi w trakcie wykładów poświęconych common law, a utrwalonych w jego Commentaries on the Laws of England. На думку багатьох істориків права, в XVIII столітті в історії англійського права не відбулося нічого вражаючого. Насправді, однак, така точка зору применшує помітне прагнення до систематизації, яке мало місце саме в ту епоху. У даній статті підкреслюється, що у вісімнадцятому столітті можна побачити серйозні ознаки формування нових, чітких доктрин права, а також переосмислення тих, що вже існували. Цей процес відбувався в різних галузях права. Однією з найбільш характерних і своєрідних галузей англійського загального права (common law) було право землеволодіння. Вихідне положення статті аналізується шляхом порівняння з провідними мотивами (так званими принципами), пов’язаними з землеволодінням, що випливають з тез Вільяма Блекстоуна, які він викладав під час своїх лекцій із загального права і записав у своїх Коментарях до законів Англії (Commentaries on the Laws of England). По мнению многих историков права, в XVIII веке в области истории английского права не произошло ничего выдающегося. Однако в действительности такое восприятие недооценивает стремление к систематизации, имевшее место в ту эпоху. В статье высказывается предположение, что в XVIII веке можно обнаружить серьезные признаки формирования новых, прозрачных доктрин права и упорядочивания уже существовавших. Этот процесс происходил в области различных отраслей права. Одной из наиболее характерных и специфических отраслей английского common law было право собственности на землю. Исходная предпосылка статьи анализируется путем сопоставления с основными мотивами (так называемыми принципами), связанными с правом собственности на землю, вытекающими из тезисов Уильяма Блэкстоуна, прочитанных им на лекциях по common law и зафиксированных в его Commentaries on the Laws of England.
- ItemKilka refleksji nad systematyką rzymskiego prawa prywatnego(Wydawnictwo KUL, 2024) Kuryłowicz, MarekW artykule naszkicowano ważne merytorycznie kwestie, wynikające z prowadzonej w nauce prawa rzymskiego dyskusji nad systematyką Instytucji, która przetrwała od czasów klasycznych do systematyki pandektowej w wieku XVIII. Nie jest to systematyka wyczerpująca ani jednolita, i dlatego można zastanowić się nad opracowaniem pełnej systematyki instytucjonalnej rzymskiego prawa prywatnego. This article outlines substantively important issues arising from the discussion in Roman law scholarship on the systematics of Institutes, which survived from classical times to the pandect systematics of the eighteenth century. It is not an exhaustive or unified systematics, and therefore one may consider developing a complete institutional systematics of Roman private law. У цій статті розглядаються важливі по суті питання, що випливають з дискусії в науці римського права щодо систематики інститутів, які збереглися від класичних часів до пандектної систематики вісімнадцятого століття. Вона не є вичерпною або уніфікованою систематикою, i тому можна замислитися над розробкою повної інституційної систематики римського приватного права. В данной статье излагаются важные вопросы, возникающие в ходе дискуссии в науке римского права о систематике Институций, сохранившейся с классических времен до пандектной систематики XVIII века. Эта систематика не является ни исчерпывающей, ни единообразной, и поэтому можно подумать о разработке полной институциональной систематики римского частного права.