Amielańczyk, Krzysztof

Amielańczyk, Krzysztof

dc.date.accessioned	2025-01-30T13:06:07Z
dc.date.available	2025-01-30T13:06:07Z
dc.date.issued	2024
dc.description.abstract	Celem artykułu jest wykazanie, że reguła nemo plus iuris w prawie rzymskim osiągnęła cechę uniwersalności i zasadniczo nie doznawała istotnych wyjątków. Wyjątki wskazywane w nauce romanistycznej wynikają z założenia, że w prawie rzymskim dochodziło niekiedy do zbycia rzeczy nie przez właściciela, lecz, przykładowo, przez uprawnionego z pactum de vendendo zastawnika. W takim podejściu zawarte jest przekonanie, że odstępstwo od reguły tkwi w tym, iż zbywał rzecz niewłaściciel. Tymczasem – w szerokim tego określenia znaczeniu – za „uprawnionego do zbycia” w prawie rzymskim należałoby uznać także tego, komu wolno było (z woli bądź w interesie właściciela) zbyć jego rzecz. Inaczej sprawa przedstawia się we współczesnym prawie cywilnym. Reguła nemo plus iuris doznaje już całego szeregu radykalnych, znacznie poważniejszych niż w prawie rzymskim wyjątków. Najważniejszymi są nabycie od niewłaściciela własności rzeczy ruchomej w dobrej wierze (art. 169 Kodeksu cywilnego) i nabycie nieruchomości od niewłaściciela na podstawie rękojmi wiary publicznej ksiąg wieczystych. Tam, gdzie ustawa aż tak radykalne wyjątki stwarza, odchodzi tym samym od ducha prawa rzymskiego i jednoznacznie przełamuje zasadę. Jeśli pojawia się dyskusja o potrzebie kolejnego wyłączenia reguły nemo plus iuris, należy przypominać, że w prawie rzymskim reguła miała charakter stanowczy, a klucz dopuszczalności jej nielicznych wyłączeń tkwił w akceptacji dla uprawnienia do zbycia prawa innej osoby, ale tylko za jej zgodą bądź w jej interesie. The article intends to demonstrate that the nemo plus iuris rule in Roman law acquired the attribute of universality and essentially was not subject to significant exceptions. The exceptions pointed out in Roman studies are based on the assumption that in Roman law property was sometimes disposed of not by the owner, but, for example, by a pledgee entitled under a pactum de vendendo. This approach assumes that the exception to the rule lies in the fact that the property was sold by a non-owner. However, in the broad sense of the term, a person “entitled to dispose” in Roman law would also include a person entitled (either by the will or in the interest of the owner) to dispose of their property. The case is different in contemporary civil law. The nemo plus iuris rule is now subject to a wide range of radical exceptions, much more serious than in Roman law. The most important ones are the acquisition of bona fide ownership of movable property from a non-owner (Article 169 of the Civil Code) and the acquisition of real property from a non-owner under land and mortgage registers’ public credibility warranty. Where the law creates such radical exceptions, it thus departs from the spirit of Roman law and unequivocally breaks the rule. If a discussion arises about the need for yet another exception to the nemo plus iuris rule, it should be reminded that in Roman law the rule was firm in nature and the key to the permissibility of its few exceptions lay in the acceptance of the power to dispose of another person’s right, but only with their consent or in their interest. Мета цієї статті – показати, що правило nemo plus iuris у римському праві набуло характеристики універсальності і загалом не зазнало значних винятків. Винятки, на які вказують римські дослідники, ґрунтуються на припущенні, що в римському праві іноді відбувалося розпорядження майном не власником, а, наприклад, уповноваженим на підставі pactum de vendendo. При такому підході існує припущення, що виключенням з правила є той факт, що майно було продано не власником. Однак у широкому розумінні цього терміну «продавцем» у римському праві слід вважати і особу, якій було дозволено (за волею або в інтересах власника) розпоряджатися майном. Правило nemo plus iuris вже страждає від цілої низки радикальних винятків, набагато серйозніших, ніж у римському праві. Найважливішими з них є набуття добросовісного володіння рухомим майном від невласника (стаття 169 Цивільного кодексу) та придбання нерухомого майна від невласника на підставі гарантії публічної вірогідності поземельних та іпотечних реєстрів. Там, де закон створює такі радикальні винятки, він тим самим відходить від духу римського права і однозначно порушує правило. Якщо виникає дискусія про необхідність ще одного винятку з правила nemo plus iuris, слід нагадати, що в римському праві це правило було непохитним, а запорукою допустимості його нечисленних винятків було визнання повноваження розпоряджатися правом іншої особи, але тільки за її згодою або в її інтересах. Цель настоящей статьи – показать, что правило nemo plus iuris в римском праве достигло характеристики универсальности и в целом не подвергалось существенным исключениям. Исключения, на которые указывается в римской науке, основаны на предположении, что в римском праве иногда происходило отчуждение имущества не собственником, а, например, залогодержателем, имеющим право по pactum de vendendo. При таком подходе предполагается, что исключение из правила состоит в том, что имущество было отчуждено несобственником. Однако – в широком смысле этого определения – в римском праве лицом, «уполномоченным к отчуждению» следует считать того, кому было позволено (по воле или в интересах собственника) отчуждение имущества. В современном гражданском праве дело обстоит иначе. Правило nemo plus iuris влечет уже за собой целый ряд радикальных исключений, гораздо более серьезных, чем в римском праве. Наиболее важными из них являются приобретение добросовестного права собственности на движимое имущество от несобственника (статья 169 Гражданского кодекса) и приобретение недвижимого имущества от несобственника на основании законной гарантии публичной достоверности кадастрового реестра. Когда закон создает столь радикальные исключения, он тем самым отступает от духа римского права и однозначно нарушает правило. Если возникнет дискуссия о необходимости еще одного исключения из правила nemo plus iuris, следует напомнить, что в римском праве это правило было незыблемым по своей природе, и ключ к допустимости его немногочисленных исключений лежал в признании полномочия распоряжаться правом другого лица, но только с его согласия или в его интересах.
dc.identifier.citation	"Studia Prawnicze KUL", 2024, nr 3, s. 9-24
dc.identifier.doi	10.31743/sp.17201
dc.identifier.issn	2719-4264
dc.identifier.uri	https://hdl.handle.net/20.500.12153/8260
dc.language.iso	pl
dc.publisher	Wydawnictwo KUL
dc.rights	Attribution 4.0 International	en
dc.rights.uri	http://creativecommons.org/licenses/by/4.0/
dc.subject	reguła nemo plus iuris
dc.subject	prawo rzymskie
dc.subject	nabycie prawa od nieuprawnionego
dc.subject	pochodne nabycie prawa
dc.subject	nemo plus iuris rule
dc.subject	Roman law
dc.subject	acquisition of a right from an unentitled person
dc.subject	derivative acquisition of a right
dc.subject	правило nemo plus iuris
dc.subject	римське право
dc.subject	набуття права від неуповноваженої особи
dc.subject	похідне набуття права
dc.subject	римское право
dc.subject	приобретение права от неуполномоченного лица
dc.subject	производное приобретение права
dc.title	Amielańczyk, Krzysztof
dc.title.alternative	Nabycie prawa od nieuprawnionego a reguła "nemo plus iuris" w prawie rzymskim – refleksje także współczesne
dc.title.alternative	Acquisition of a right from an unentitled person and the "nemo plus iuris" rule in Roman law – reflections, also contemporary ones
dc.title.alternative	Набуття права від неуповноваженої особи та правило "nemo plus iuris" у римському праві – рефлексії, в тому числі сучасні
dc.title.alternative	Приобретение права от неуполномоченного лица и правило "nemo plus iuris" в римском праве – размышления, в том числе, современные
dc.type	info:eu-repo/semantics/article

Files

Original bundle

Now showing 1 - 1 of 1

Name:: Amielanczyk_Nabycie_prawa_od_nieuprawnionego_a_regula_nemo_plus_iuris_w_prawie_rzymskim.pdf
Size:: 192.58 KB
Format:: Adobe Portable Document Format
Description:

Download